Іван Світличний, 20.09.1929р

Урал. Грудень 1975 року. Замість зустрічей у Клубі творчої молоді в Києві, шістдесятники виживають в ув’язненнях, замовляючи книжки у рідних і ховаючи невеликі аркуші з поезією в стінах камер. А Іван Світличний, який на початку шістдесятих творив «клімат інтелектуального середовища», тепер у листах до сестри описує акліматизацію в умовах Уралу. Звісно ж, людина-імпульс не втихає і в умовах неволі: Світличний пише відкритий лист поету й депутату Миколі Бажану, в якому пояснює причини й мотиви «життєво важливого кроку» — відмови від радянського громадянства. 

У листі він спочатку ділиться спогадами про своє життя на свободі, хоч і поза законом, а далі пише: «Постає логічне і необхідне питання: чому саме я, а не десятки інших, таких самих, як я, літераторів, опинився поза законом? Може, для того були якісь поважні підстави?». Він без страху перед цензурою суворо оцінює стан культури, розкриваючи феномен поетів-шістдесятників, які не боялись торкатись «пекучих проблем»: 

Народився Іван Світличний 20 вересня 1929 року, у селі Половинкине Старобільського району, що на Луганщині. Хлопець був першою дитиною у бідній сім’ї, дивом вижив у часи Голодомору — про це у спогадах згадувала молодша сестра Надія: «Батьки не дали йому померти, бо, здається, швидше померли б самі, рятуючи дитину». Після Голодомору тато переніс важку операцію, тож Іван взяв його обов’язки на себе: у 11 років їздив на даху потяга в Луганськ по сіль чи інші продукти.

Світличний втікав від радянської системи освіти: більшу частину дисциплін опановував самостійно — за першоджерелами. Він обожнював книжки: вишукував цікаве в університетській та інших бібліотеках, відстежував плани видавництв і був знаним покупцем на книжкових ярмарках. Серед студентів ходили легенди, що в голодному 1947 році Іван продавав свій пайок хлібу, харчуючись одними кабачками, аби лиш мати гроші на книжки. 

Квартира Івана була ще й центром самвидаву: обережно визначаючи «своїх», Світличний своїми текстами схиляв до українських ідей тих, хто сумнівався. Дисидентка Світлана Кириченко пригадує своє обурення, коли поет приніс вірш Симоненка «Хай мовчать Америки й Росії…»: «Як це росію й Америку в один ряд ставити!».  На це Іван твердо відповів:

Можна. І навіть треба. Маємо усвідомити: в українців одна батьківщина — Україна, а Батьківщина — самодостатня. Усі інші країни — то лише ближчі або дальші сусіди, кращі чи гірші, друзі або й недруги, але всі вони —  і н ш і, і Росія —  в їхньому ряді. Я радий за Василя, що так чітко висловив цю думку. До неї багатьом ще доростати треба. 

12 січня 1972 року КДБ проводить масштабну операцію «Блок» проти шістдесятників і дисидентів. До Світличного знову приходять з обшуком й забирають в ізолятор. Наступного разу дружина побачила його через 16 місяців — після оголошення вироку. Цим КДБ не обмежився: кохану Івана звільняють «за власним бажанням», сестру Надію заарештовують, а її дворічну дитину передають під опікунство іншої сестри — Марії, чоловік якої — член КПРС. Один за одним у пресі з’являються покаянні листи з оточення поета.

Суд відбувся лише в квітні 1973 року, але за час в ізоляторі Світличний відшліфував свій мистецький талант. І хоча він публікував свої вірші на початку 60-х, але вважав їх посередніми. В’язниця й Урал загострили в поета природне відчуття рими й ритму. 

Світличний отримує 7 років таборів суворого режиму й 5 років заслання.

Між постійною працею редактора для інших поетів зони, голодними протестами й табірною роботою Світличний продовжував писати власні вірші. 

Поезією «Курбас» він постає у новому амплуа — автора «трагічної речі», як згадуватиме Сверстюк. Мій фаворит — це вірш «Смертники» з епіграфом Драча «Не будьте самовбивцями дарма».

Гра в життя для живих — до шахрайства подібна,

Гра зі смертю для смертних — не гра, піддавки.

Смерть без програшу грає, не вертає ходів нам.

Смерть — гросмейстер, а ми в її грі — пішаки.

Світличний залишив у спадок сонети з ув’язнення, новаторську критику й вихованих ним поетів, які стали класиками. І хоча його постать не відома для широкого загалу, але й шістдесятництво — добре знайоме нам усім — без нього було б зовсім іншим.