РОЗВИТОК ТА ВИХОВАННЯ
Кабінет практичного психолога
Основні завдання психологічної служби на 2024/2025 навчальний рік:
здійснювати психологічну підтримку здобувачів освіти з числа внутрішньо переміщених осіб, зокрема тих, хто виїхав за кордон;
посилити профілактичні заходи у закладах освіти щодо неприпустимості вживання алкоголю та психоактивних, наркотичних речовин підлітками;
посилити профілактичну роботу з подолання правопорушень, злочинності серед неповнолітніх;
забезпечити захист прав і свобод дітей, створити безпечне середовище (запобігання насильству в закладі освіти, попередження суїцидальних проявів, домашньому насильству, торгівлі людьми тощо);
Завдання психологічної служби на 2024/2025 н.р. полягає в тому, щоб допомогти кожному учаснику навчально-виховного процесу стабілізувати психоемоційний стан. Це в свою чергу допоможе здобувачу освіти соціалізуватися і адаптуватися до соціального середовища шляхом оптимального розвитку потенційних можливостей.
Згідно «Положення про психологічну службу в системі освіти України» психологічна служба в системі освіти є складовою частиною державної системи охорони здоров’я громадян України і діє з метою створення умов для розвитку особистості.
Виховна робота
Виховна робота – це цілісна структура, яка сприяє успішній діяльності виховання. У коледжі відбувається моральне становлення особистості студента, формується творче мислення, креативність, відповідальність.
Головна мета виховної роботи – виховання особистості студента, набуття ним соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, формування наукового світогляду, розвиненої духовності, моральної, естетичної, правової культури, прищеплення комплексу загальнолюдських, національно – патріотичних, професійних норм, правил, цінностей та ідеалів поведінки.
На першому місці має бути виховання. Інакше …якось один професор фізико – математичного факультету, маючи намір дати студентам урок, який запам’ятається їм на все життя, написав на дошці велику цифру 1, і поглянувши на студентів, пояснив: « Це ваша людяність, найбільша необхідна риса в житті». Далі справа від цифри 1 він дописав цифру 0 – це досвід, з яким людина перетворюється на 100». І так професор дописував по нулю за обережність, любов, успіх… « Кожен дописаний нуль облагороджує людину вдесятеро», сказав професор і раптом стер цифру 1, що стояла на початку цього ряду цифр. На дошці лишились нікчемні нулі, які нічого не знали…професор сказав: « Якщо у вас не буде людяності, то все інше – не варте нічого.»
Здобуття освіти в Костянтинівському індустріальному фаховому коледжі –це безперервний процес самовдосконалення та виховання, що охоплює усі важливі аспекти студентського життя. Під час навчання в коледжі колективом КІФК:
- виховуємо свідомих осіб, з чіткою громадянською позицією, зі знанням їхніх прав та обов’язків;
- сприяємо творчому розвитку особистості наших студентів;
- виховуємо справжніх спортсменів у різних видах спорту та всіляко заохочуємо молодь до занять фізичною культурою та ведення здорового образу життя;
- сприяємо формуванню професійної культури, допомагаємо зануритися в майбутню професію і відчути себе в ній, здобувши необхідні практичні навички;
- надаємо можливість студентам спробувати себе в студентському самоврядуванні, ставши частиною родини КІФК;
- провадимо соціальний захист та психологічний супровід наших здобувачів освіти;
- тримаємо тісний контакт з батьками, та забезпечуємо комунікацію у всих напрямках та рівнях ;
- допомагаємо адаптуватися здобувачам освіти до навчального процесу в тому числі під час военного стану та дистанційного формату навчання.
Видатні іменинники України
Українська земля протягом століть плекала унікальних особистостей, які своїми знаннями, талантом і невтомною працею збагачували не лише рідну країну, а й увесь світ.
Державотворці та політичні діячі, вчені та науковці, літератори та поети, художники та митці,спортсмени-легенди, це далеко не вичерпний перелік видатних українців, якими пишається наша земля. Їхні життя – це приклади самовідданості, патріотизму, невтомної праці й безмежного таланту. Їхня спадщина – це безцінний скарб, який ми бережемо й передаємо з покоління в покоління.
Пам’ятаймо про цих людей, адже саме вони роблять нашу країну такою унікальною та неповторною. Їхня велич надихає жити, творити, любити свою Батьківщину й пишатися її славною історією.
Безпека учасників освітнього процесу
Забезпечення безпеки усіх учасників освітнього процесу є пріоритетним завданням Костянтинівського індустріального фахового коледжу. Ми прагнемо створити безпечне, комфортне та дружнє середовище, у якому кожен здобувач освіти може вільно навчатися, розвиватися та відчувати захищеність. У цьому розділі зібрано інформаційні та методичні матеріали, що спрямовані на формування культури безпеки в умовах сучасних викликів, запобігання проявам булінгу, кібербулінгу та насильства, протидію радикалізації, тероризму й вербуванню молоді, розвиток цифрової грамотності й навичок безпечної поведінки в Інтернеті, підвищення правової обізнаності здобувачів освіти, а також інформування про порядок дій у надзвичайних ситуаціях. Ми переконані: поінформованість, свідоме ставлення до питань безпеки та підтримка одне одного — ключові складові освітнього простору, у якому панують взаємоповага та довіра.
Волонтерство: «Зрозуміти! Допомогти! Підтримати!»
Волонтерська діяльність є основою побудови та ефективного розвитку громадянського суспільства. Вона втілює в себе найшляхетніші прагнення людства – бажання миру, свободи, безпеки та справедливості для усіх людей.
Волонтерський рух у коледжі це:
- Добровільна безкорислива суспільно корисна діяльність.
- Одна з форм благодійності і одна з підвалин громадянського суспільства.
- Об’єднання та мобілізація добровільних зусиль здобувачів освіти, для створення позитивних змін у суспільстві. Бажання добровільно служити людям.
Основні завдання волонтерського руху у коледжі:
- гуртування здобувачів освіти навколо добрих справ;
- патріотичне виховання;
- пропагування здорового способу життя та організація змістовного дозвілля;
- налагодження партнерства коледжу з громадськими організаціями у реалізації просоціальних ініціатив.
Фізично-патріотичне виховання
Фізично-патріотичне виховання є важливою складовою всебічного розвитку студентів коледжів, формуючи не лише тіло, але й дух. Засобами фізичної культури фізичне виховання вирішує завдання зміцнення здоровʼя, розвитку фізичних і духовних сил, підвищення фізичної і розумової працездатності, продовження трудового довголіття.
Виховання ґрунтується на поєднанні фізичної культури з патріотичними цінностями та спрямоване на:
- виховання любові до України, поваги до її історії та культури;
- розвиток фізичної сили, витривалості, стійкості та інших якостей, необхідних для захисту Батьківщини;
- формування активної громадянської позиції, готовності до самопожертви та служіння народу;
- підготовку до майбутнього професійного життя та військової служби;
- сприяння розвитку фізичного, психічного та духовного здоров’я, задоволення естетичних та культурних потреб.
Герої не вмирають
З Україною в серці
Гульнідєєва Романа Юрійовича
Вічна пам’ять та слава Герою
Важко знайти слова, які могли б втамувати біль цієї втрати… Сьогодні ми схиляємо голови перед світлою пам’яттю воїна, нашого колишнього студента ВСП КІФК ДВНЗ «Донецький національний технічний університет», Гульнідєєва Романа Юрійовича, який віддав життя, захищаючи свою Україну. Героєві було лише 23 роки. Доброволець, який мав би складати іспити, закохуватися та будувати майбутнє в незалежній Україні. Але він студентську аудиторію змінив на окоп, узявши в руки зброю. Роман пішов захищати Україну, щоб жили інші.
Найкращі сини України віддають своє життя за наше вільне та мирне майбутнє. На жаль, ПЕРЕМОГИ без смерті ГЕРОЇВ не буває…
Герої не вмирають!
Світла пам’ять Герою. Низький уклін за подвиг. Вічна пам’ять і вічна шана…
Мосечкін Максим
Максим Олександрович Мосечкін сержант, командир мінометного розрахунку мінометного взводу мінометної батареї механізованого батальйону.
Народився у місті Костянтинівка Донецької області. Навчався у Костянтинівській загальноосвітній школі № 3. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі за спеціальністю «Механік». Максим був активним, чуйним та ввічливим хлопцем.
У 2003 році пройшов строкову службу, здобувши звання сержанта. Був нагороджений нагрудним знаком «За зразкову службу». Йому була присвоєна кваліфікація «Командир відділення».
Максим був активним громадським діячем, членом Костянтинівської організації ВО «Свобода».
У березні 2022 року призваний на військову службу третім відділом Краматорського РТЦК та СП Донецької області. У складі 54-ї бригади боронив рідну Донеччину від рашистів.
Загинув у бою як герой, відбиваючи ворожу атаку під Мар’їнкою, 30 березня 2022 року на 35 день повномасштабного вторгнення.
Похований у місті Костянтинівка.
Хатмуллін Едуард Васильович
Народився Едуард 2 серпня 1970 року у місті Костянтинівка Донецької області.
Навчався у Костянтинівському закладі загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів № 3. Після закінчення школи вступив до Костянтинівського індустріального технікуму та отримав спеціальність електрика.
Едуард зростав патріотом змалку. Рвався захищати Україну зовсім юним. Тому, потрапивши в радянську армію після призову, за власним бажанням перевівся в частину, яка виконувала бойові завдання під час збройного конфлікту, що тривав на території Афганістану. Там він отримав тяжке поранення хребта та повернувся після лікування у рідне місто. Ніколи нікого не підвів, повсякчас був ініціатором і душею кожного хорошого товариства. Йому можна було доручити найвідповідальнішу справу. Він був доброю людиною до всіх рідних та друзів, мав активну життєву позицію.
Едуард був щирою, відвертою і надійною людиною. У 2014 році він був першим засновником ГО «Схід та Захід Єдині» та координував її роботу на сході Донецької області, тобто на лінії розмежування. Розпочинав свій шлях Захисника України волонтером, добровільно допомагав українським військовим у м. Костянтинівці. На власному підприємстві Едуард створив склад із волонтерською допомогою, яку звідти вже розвозив військовим у підрозділи. Схвильовано згадували друзі про те, що він був одним із перших волонтерів, які допомагали захисникам у зоні бойових дій АТО, вимушеним переселенцям, дітям жаркого й тривожного літа 2014 року і далі. Одним із перших у своїй домівці розміщував, надавав допомогу українським військовим, які виходили з пекла Іловайського котла. Свою домівку в Костянтинівці на Донеччині перетворив у «відкритий двір», штаб для військових та волонтерів, свій бізнес повністю спрямував на допомогу захисникам. Він не полишив Донеччини, а міцно стояв на своїй рідній землі і всіма силами намагався прогнати окупантів за межі своєї країни.
Кожне своє слово підтверджував гідними справами, завжди казав, що чужих проблем не буває. У справах Едуард неодноразово бував у містах Шумськ та Вишнівець Тернопільської області, де разом із однодумцями і колегами-волонтерами громадської організації реалізував багато проектів соціального і військового напрямку. Протягом цього періоду захисників у військових підрозділах було забезпечено тоннами гуманітарного вантажу: базовими необхідними наборами та важливими технічними засобами, ліками, продуктами харчування, одягом, предметами побуту, засобами гігієни.
Від початку повномасштабного вторгнення російської федерації в лютому 2022 року на територію України, Едуард взяв до рук зброю і разом із побратимами став на захист рідної землі. Спочатку долучився до Правого Сектору – добровольчого підрозділу «Santa», виконував завдання на Донецькому напрямку, захищаючи рідний край від рашистської навали. Був справжнім патріотом, був одним із найкращих! Він був тим, на кого завжди можна було покластися, тим, хто міг допомогти словом та вчинком, був надійним другом, завжди готовим підставити плече, підтримати в скрутну хвилину.
Його лідерські якості, мужність, витривалість та стійкість дозволили потрапити до одного зі з’єднань ЗСУ. Згодом разом із побратимами нищив ворога та відвойовував наші землі в лавах Збройних Сил України на посаді головного сержанта роти аеророзвідки 57-ї окремої мотопіхотної бригади ім. кошового отамана Костя Гордієнка Сухопутних військ ЗСУ. Боронив нашу землю від російських загарбників на Куп’янському напрямку. Був інструктором в/ч А7093. Ніколи не жалівся, був дуже вмотивований: «не важливо наскільки сильний ворог, треба з вірою в Перемогу битися до кінця».
Едуард був активним ідейним бійцем та захисником всього українського, справжнім українським патріотом. Він був прикладом сили духу та людяності і гідно та з честю завершив свій земний шлях!
Загинув 30 квітня 2024 року як герой під час спроби винести з поля бою поранених побратимів поблизу населеного пункту Синьківка Куп’янського району на Харківщині.
Йому навіки 53.
Жоден його крок не був марним, жодна його справа не буде забутою, бо він залишив по собі пам’ять людини-честі, людини-слова, людини-відваги, людини-патріота. Справжнього, відвертого, чесного і рішучого.
Мріяв звільнити рідну землю та відбудовувати рідні міста. Та не судилося…
У загиблого захисника залишився 16-річний син, дружина, сестра та мама.
6 травня 2024 року з Едуардом попрощалися на Майдані Незалежності в Києві. Похований 7 травня 2024 року в місті Шумськ Кременецького району Тернопільської області.
Лось Євген
Народився Євген 12 серпня 1988 в місті Костянтинівка. Навчався в ЗЗСО І-ІІІ ступенів №13, потім закінчив Дружківський будівельний коледж.
Після початку повномасштабного вторгнення Євген доєднався до хлопців, які на той час створювали добровольче формування в Костянтинівці, отримав позивний «Пророк». З перших днів працював на будівництві оборонних споруд. Брав участь у тренуваннях із бойової підготовки.
Чергував на блок-постах із працівниками поліції. Допомагав із розвантаженням гуманітарної допомоги. Після перших ракетних ударів по місту охороняв із нашими хлопцями адміністративні будівлі.
У липні 2022 року Євген Лось отримав відзнаку військової адміністрації Костянтинівської громади за допомогу місту.
У 2022 році Євген вивіз сестру з маленькими племінниками до Черкас. Там пішов до військкомату. І вже у вересні проходив курс молодого бійця, потім тренування в Житомирі. Так приєднався до лав 81 ОАеМБр. Під час боїв за Білогорівку Луганської області отримав поранення та контузію, але залишався в частині на Донеччині.
15 квітня 2023 Євген приїхав до мами в гості. Та додому так і не дійшов.
Потрапив під артилерійський обстріл центрального району міста. Лікарі боролися за його життя, але вночі 17 квітня серце Євгена зупинилося.
Молодший Олександр
Молодший Олександр
Олександр родом із Полтавської області, народився 27 грудня 1996 року. Пізніше з батьком переїхали на Донеччину, у село Маркове, навчався в Марківській школі, потім вступив до технікуму в місті Костянтинівці та проживав у місті.
У Костянтинівці зустрів кохану. Одружилися. Народили діточок.
До лав ЗСУ Олександр вступив у жовтні 2020 року. З початком повномасштабного вторгнення вивіз сім’ю до села Каніж Кіровоградської області. А сам став на захист рідної Донецької області та України.
Олександр був бійцем 93 бригади «Холодний Яр». Молодший сержант, командир екіпажу САУ, який вмів повести за собою бійців, був не тільки командиром, а й справжнім другом.
Олександр загинув під час виконання бойового завдання 23 березня 2023 року, недалеко від рідної домівки, поблизу села Віролюбівка.
Похований в селі Каніж. Герою назавжди 26.
До останнього вірний військовій присязі та своїй Батьківщині, Олександр назавжди залишиться Героєм для всіх!
Калмиков Кирило
Народився Кирило 17 січня 1999 року в місті Костянтинівка. З 2006 по 2024 р.р. навчався у загальноосвітній школі № 4. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі за фахом механік.
З 2017 року навчався у Національній академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного на факультеті «Ракетних військ і артилерії», отримав звання «лейтенант».
З початком повномасштабного вторгнення став до лав 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України на посаду заступника командира 1-го механізованого батальйону військової частини А 4053. Брав участь у боях на Донеччині.
Загинув 3 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання з виявлення та знищення сил противника неподалік села Опитне Покровського району Донецької області.
Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно), медаллю «За військову службу Україні» (посмертно).
Похований на Сантуринівському кладовищі.
Іванін Андрій
Андрій народився в місті Костянтинівка.
В 1997 році закінчив школу в місті Бахмут. У 1998 році проходив службу в лавах Збройних Сил України. В 2002 році закінчив Костянтинівський індустріальний технікум, де здобув фах механіка.
Працював на різних роботах і посадах. У кожній сфері знаходив інтерес та натхнення.
Цікавився риболовлею, походами, дуже подобалася різноманітна природа України
Захоплювався мотоциклами, їздив на мотофестивалі та концерти, мандрував на мотоциклі Україною.
Повістки не чекав. 25 лютого 2022 року пішов добровольцем до лав Збройних Сил України. Треба було бити клятого ворога, гнати його з рідної землі. Це вчинок справжнього і вірного сина Вітчизни.
Під час повномасштабної війни чоловік захищав Україну в лавах 81-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ. Був командиром відділення охорони взводу охорони батальйону логістики.
«Веселий та активний, із гострим почуттям справедливості. Він був із тих людей, які несуть світло та натхнення навколо. Його не вистачає кожну хвилину», – розповіла дружина захисника Наталія.
Молодший сержант Андрій Іванін, позивний Сєдой, загинув 17 листопада 2022 року в бою з окупантами біля селища Білогорівка на Луганщині. Під час виконання бойового завдання в результаті ворожого артилерійського обстрілу захисник отримав смертельне поранення. Йому навіки 42.
Поховали військовослужбовця в місті Ладижин на Вінниччині.
В Андрія залишилися дружина, син Станіслав і пасинок Віталій.
Барабаш Юрій
Народився Юрій 8 січня 1983 року у м. Костянтинівці. Навчався у міській загальноосвітній школі № 13. Далі продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі і одночасно влаштувався на роботу до Мегатексу.
Так склалася доля, що Юрій рано втратив батьків. Допомагав піклуватися про своїх рідних племінників. Він був доброю і чуйною людиною, дуже любив дітей, дбав про них і в усьому підтримував.
Учасник АТО/ООС. У 2015-2016 роках за контрактом служив сапером у 92-й окремій штурмовій бригаді Сухопутних військ Збройних Сил України. Брав участь у навчанні і підвищенні кваліфікації за військовою спеціальністю, постійно тренувався і вдосконалював свій досвід. Мав високий рівень відповідальності та аналітичний склад розуму.
Влітку 2022 року, під час повномасштабного вторгнення рф на територію України, Юрій за контрактом став до лав військової частини А0693 54-ї окремої механізованої бригади імені гетьмана Івана Мазепи Сухопутних військ ЗСУ. Служив у званні старший солдат на посаді сапера. Нищив російських загарбників на Донеччині під Мар’їнкою та Красногорівкою.
За сумлінну службу 22 березня 2022 року Юрій був нагороджений нагрудним знаком «Знак пошани».
Рідним про війну не любив розказувати, телефонні розмови були короткими, але дуже важливими: «Ти як, живий? – Живий, все добре! – Ми теж тримаємось! Юра, бережи себе!».
Невдовзі був переведений у район села Верхньокам’янське, де на той час точилися важкі бої з російськими окупантами, і звідки єдиний раз рідні почули від Юрія, що на фронті важко.
Загинув воїн, вірний військовій присязі, в бою за Батьківщину 28 липня 2022 року в районі села Верхньокам’янське Бахмутського району Донецької області.
Похований на Алеї Слави Краснопільського цвинтаря міста Дніпро.
Йому навіки 39.
Кобзев Юрій Олегович
Народився Юрій 19 вересня 1996 року в місті Костянтинівка Донецької області.
Його дитинство пройшло в теплій атмосфері рідного дому та школи. Він навчався в загальноосвітній школі №16. Був старанним та доброзичливим хлопчиком.
Юрій продовжив освіту в Костянтинівському індустріальному технікумі, отримавши спеціальність механіка. Його професійний шлях був пов’язаний із роботою на підприємствах, займався ремонтом та відбудовою мостів по всій Україні. Юрій не просто працював, а вкладав душу у відновлення інфраструктури, будуючи майбутнє для своєї країни.
19 вересня 2023 року Юрій був мобілізований до лав Збройних Сил України. Він став солдатом 1 реактивного артилерійського взводу реактивної артилерійської батареї військової частини А4053, що входила до 115-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ.
6 червня 2024 року, під час виконання бойового завдання з виявлення та знищення сил російських окупантів на Лиманському напрямку неподалік села Діброва Краматорського району Донецької області, Юрій віддав своє життя за свободу та незалежність України. Йому навіки 27.
Ім’я Юрія Кобзева назавжди вписано в історію Костянтинівської громади як символ мужності, патріотизму та незламності духу. Його відвага та самопожертва стали прикладом для всіх нас.
Юрій залишив гарні та добрі спогади у серцях рідних та близьких. Батько, старша і молодша сестри завжди пам’ятають його як доброго, люблячого і відданого сина та брата.
Світла пам’ять Герою! Його подвиг житиме у наших серцях. Героям Слава!
Денис Сергійович Кожевніков
Народився Денис у м. Костянтинівці 4 листопада 1984 року. Навчався у загальноосвітній школі № 16. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі.
Захоплювався акваріумістикою, любив рибалити.
У 2008 році створив сім’ю. Невдовзі народилася донечка Дарʼя.
До повномасштабного вторгнення рф на територію України працював у Хало трасті демінером.
Був призваний по мобілізації 23 липня 2022 року 3-м відділом Краматорського РТЦК. Боронив Україну у лавах 503-го окремого батальйону морської піхоти 36-ї окремої бригади морської піхоти ВМС України у званні матроса на посаді водій автомобільного взводу підвозу пального та мастильних матеріалів роти забезпечення пальним та мастильними матеріалами батальйону матеріального забезпечення військової частини А 2802.
Загинув 3 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання в районі міста Покровськ від ворожого обстрілу.
Похований 11 листопада 2022 року на Червонянському кладовищі.
Кокурін Вадим Володимирович
Вадим Володимирович Кокурін народився 28 березня 1990 року в Костянтинівці. У сім’ї було п’ятеро дітей: він, найстарший, та четверо сестер. Вадим навчався у Костянтинівській школі №13 та Іллінівській сільській школі. Згодом вступив до Костянтинівського індустріального технікуму, де здобув кваліфікацію “молодший спеціаліст-механік”.
Оскільки Вадим виріс у багатодітній родині, він міг не проходити строкову військову службу. Але хлопець усе одно ходив до військкомату та просив його прийняти, бо служба була його мрією. Хотів потрапити у спецпризначенці, але не вийшло.
У 2011 році після строкової служби Вадим збирався повернутися у військову частину тодішнього Дніпропетровська. Але мати вмовила його піти рятувальником у ДСНС Донецька.
Через два роки у Вадима та його коханої народився син Олександр.
У 2014 році чоловікові довелося залишити службу рятувальника. Після окупації Донецька він займався будівельно-ремонтними роботами. Їздив до Авдіївки, де лагодив зруйновані будинки.
У 2021 році Вадим пішов служити до 81-ої окремої аеромобільної десантної бригади 122-го батальйону.
Вадим загинув від множинних осколкових поранень під час ракетного удару, захищаючи з побратимами Рубіжне Луганської області. До свого 32-го дня народження захисник не дожив 8 днів.
Указом президента України Володимира Зеленського солдата Вадима Кокуріна нагородили орденом “За мужність” посмертно.
Козлов Ігор
Ігор народився 23 серпня 1976 року у місті Костянтинівка. Навчався у восьмирічній школі № 7. Продовжив навчання у Костянтинівському індустріальному технікумі за спеціальністю електрик.
Після закінчення навчання молодого спеціаліста взяли на роботу до Костянтинівського заводу скловиробів у цех за фахом. Здобуті під час навчання знання підкріплювалися практикою на підприємстві і Ігор набув гарного досвіду з експлуатації та ремонту електроустаткування, електричних мереж, та засобів їх обслуговування. Завдяки своїй майстерності здобув повагу в колективі.
У 1995 році був призваний на строкову службу.
Після армії працював на костянтинівських підприємствах за фахом.
15 грудня 2022 року був мобілізований на військову службу до лав ЗСУ і направлений на навчання до Дніпра. Пройшов навчання в Чехії на мінометника. Служив у обслузі 5 мінометного розрахунку 2 мінометного взводу мінометної бригади 1 механізованого батальйону 43-ї окремої артилерійської бригади імені гетьмана Тараса Трясила Сухопутних військ ЗСУ. Брав участь у боях на Харківщині.
Солдат Ігор Козлов, проявивши стійкість, помер 14 жовтня 2023 року від важких поранень, отриманих унаслідок авіаційного удару 9 серпня 2023 року, під час виконання військових обов’язків із забезпечення оборони України щодо захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку зі збройною агресією рф проти України.
Йому навіки 47.
Похований захисник на Новоселівському кладовищі у рідній Костянтинівці.
Інт Олексій
Олексій народився 11 квітня 1993 року. Навчався у школі № 7. Мріяв про кар’єру військового, тож до армії пішов із натхненням.
Після строкової служби працював у поліції на посаді сержанта патрульно-постової служби. Під час роботи в поліції брав участь в АТО, за що нагороджений відзнакою Президента України від 17 лютого 2016 року.
У серпні 2020 року Олексій створив сім’ю, про яку завжди мріяв. Будував плани на майбутнє, завжди хотів мати дітей. Був дуже щасливим!
У квітні 2021 року звільнився за власним бажанням. У вересні 2021 року Олексій підписав контракт з прикордонною службою України. Проходив військову службу в 11-му Краматорському прикордонному загоні.
У перший день повномасштабного вторгнення Олексій перебував на службі, у відрядженні. Дуже хвилювався, аби родина виїхала у більш безпечне місце.
16 квітня 2022 року під час виконання бойового завдання Олексій перебував на позиції в селі Нове Лиманського району. Того ж дня позиція потрапила під ворожий обстріл, під час якого було пряме влучання у місце, де знаходилися українські воїни. З того часу Олексій та його побратими вважалися зниклими безвісти.
Територія, де загинули хлопці, залишалася окупованою до жовтня 2022 року. Позиції дослідили під час пошукових робіт і тіла ексгумували з братської могили, куди окупанти скинули їх.
З жовтня 2022 року родина не могла повернути тіло захисника України додому для гідного поховання. Поховали Олексія 14 жовтня 2023 року у Костянтинівці. До того часу тривали слідчі дії.
Вініченко Кирило Андрійович
Випускник Костянтинівського індустріального фахового коледжу Вініченко Кирило Андрійович , навчався з 01.09.2015 р. по 28.06.2019 р., спеціальність 141 «Електроенергетика, електротехніка та електромеханіка»
На початку війни одразу став до лав ЗСУ на захист своєї Батьківщини. І 26 лютого 2022 року під селищем Молодіжне Херсонської області віддав своє життя за незалежність і свободу України.
Наказом Президента України Володимира Зеленського Герой посмертно нагороджений орденом ІІІ ступеня «За мужність»
Розпорядженням начальника Костянтинівської міської військової адміністрації від 15.04.2024 №228-р «Про перейменування вулиць та інших об’єктів топоніміки, демонтаж пам’ятників та пам’ятних знаків у населених пунктах Костянтинівської міської територіальної громади Краматорського району Донецької області за результатами проведення громадського обговорення» вулиця Громова, на якій мешкав Кирило, перейменована на вулицю Кирила Вініченка.
Руслан Єльцов
В війні за свободу України загинув мешканець Костянтинівки. 12.09.23 захищаючи Україну від російських загарбників загинув Руслан Єльцов. Йому було 22.
Він визволяв нашу землю від рускої нечісті на Донецькому напрямку. Загинув як герой зі зброєю в руках.
Ось що про нього пише побратим.
“Погиб во время проведения штурмовых действий в Донецкой области. Отбили позиции противника, закрепились и даже когда снаряд прилетел рядом с ним, и его засыпало землёй, он поднялся и продолжил держать рубеж обороны. Противник с фланга, автоматная очередь, молодой викинг пал смертью храбрых с оружием в руках, защищая свою страну и свой народ. Ему было 22 года. Морпехам под плотным огнём удалось забрать героя с поля боя к вечеру.”
Руслан навчався з 01.09.2016 р. по 31.01.2020 р. у Костянтинівському індустріальному фаховому коледжі по спеціальності 133 «Галузеве машинобудування».
Вічна пам’ять ГЕРОЮ УКРАЇНИ!
