Борис Лятошинський, 03.01.1895р
Борис Лятошинський був однією з найяскравіших постатей української музичної культури.
Саме з його ім’ям пов’язаний розвиток і розквіт української симфонічної музики двадцятого сторіччя.
У силу свого могутнього таланту Лятошинський став головною жертвою “полювання на формалістів”.
Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро “найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”.
Зазвичай жертв цькування оголошували на пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі через центральні газети накладалася заборона на ім’я композитора і його музику.
Народився Борис Лятошинський у 1895 році у Житомирі.
Гімназичну освіту Борис розпочав у Златополі, і вчився блискуче: син директора не мав права бути поганим прикладом для iнших учнів. Тоді ж брав уроки у шкiльного вчителя-скрипаля, про якого згодом згадував з великою теплотою.
Домашнi асамблеї, де збиралися гімназисти, не відбувалися без музики. Худенький чорнявий підліток Борис Лятошинський сiдав за фортепiано. Спочатку його репертуар складався з п’єс, розучених з матiр’ю чи взятих iз популярних збiрникiв. Але потiм юнак робить перші спроби скомпонувати щось своє.
Звичайно, його “Мазурка” i “Вальс” — досить наївні, проте в них вже можна відчути талант юного автора.
Це не “пісні з чужого голосу”, а щире й безпосереднє виявлення власного світосприйняття. На рукописі творів вказана дата — 1910 рiк, 20 сiчня — i є пiдпис: “Борис Якса Лятошинський”.
Що за дивне “Якса”?
Виявляється, п’ятнадцятирічний автор, який захоплювався історичними хроніками й романами, прочитав, що в битві при Грюнвальді брав участь польський рицар Якса з Лятошина. А чи це не його далекий пращур? Юному романтикові, певно, хотілося б цього!
Інтерес до історичних сюжетів ще виразно проявиться у майбутній творчості композитора. Згадати хоча б його симфонічну баладу “Гражина”, написану за мотивами поеми Міцкевича.
Закінчивши Житомирську гімназію, Борис Лятошинський за порадою батька вирiшує вступати на юридичний факультет Київського унiверситету. Але музика “не вiдпускала”.
Зваживши на захоплення Бориса музикою, на сiмейнiй радi вирiшено було звернутися до Рейнгольда Глiєра — професора й директора щойно заснованої у Києві консерваторії. Як згадував потім Глієр, Ольга Борисівна принесла йому твір свого сина, і він дав згоду навчати юнака. Відтоді Борис Лятошинський ступив на тернистий шлях професіонального композитора.
Згодом на запрошення Глієра Лятошинський стає студентом Київської консерваторії. Рейнгольд Глієр, видатний педагог, передусім піклувався про розвиток індивідуальності кожного учня, вміння самостійно, оригінально мислити. А для Лятошинського вчитель став ще й другом на все життя.
1918-го року Борис Лятошинський закінчив юридичний факультет університету, а ще через рік — консерваторію з класу композиції. Йому одразу ж запропонували залишитися на викладацькій роботі.
Тепер вже час назвати його учнів, серед яких — Валентин Сільвестров, Ігор Шамо, Леся Дичко, Юрій Щуровський, Євген Станкович, Леонід Грабовський та багато інших.
Без перебільшення, Лятошинський був патріархом національної композиторської школи.
Неповторний стиль музики Бориса Лятошинського увібрав скарби всієї європейської культури. Він насамперед композитор-симфоніст.
Для Лятошинського симфонізм — спосіб життя у музиці, принцип мислення у всіх, без винятку, творах, від найбільшого полотна до хорової мініатюри або обробки народної пісні.
Вже у Першій симфонії, написаній у 1918 році, яскраво проявився дар композитора, блискуче володіння оркестровими тембрами, масштабність задумів. Але не забуваймо, у який нелегкий для історичний період жив і творив композитор.
У силу свого могутнього таланту Лятошинський став головною жертвою “полювання на формалістів”.
Відкриваючи перед українською культурою сучасний європейський простір, він отримав тавро “найхарактернішого представника буржуазно-індивідуалістичного урбанізму”.
Зазвичай жертв цькування оголошували на пленумах Спілки композиторів Радянського Союзу. Далі через центральні газети накладалася заборона на ім’я композитора і його музику.
Система прирівнювала музику до політичного в’язня. Твори засуджували, авторів звинувачували в “неблагонадійності”. Виносили вироки московські ідеологи, які, по суті, вирішували долю української музики.
В одному з листів до Лятошинського Глієр гірко зауважує про так званий московський патріотизм, яким пояснюється негативне ставлення москви до творчості Лятошинського навіть тоді, коли його музику прагнули взяти до репертуару відомі диригенти. Але знаходилися сміливці — видатні музиканти, які рятували новаторські опуси. Саме так сталося з Третьою симфонією Бориса Лятошинського.
Основна тема Третьої симфонії Лятошинського — боротьба добра і зла. У ці поняття кожен може вкладати як суто конкретний, так і філософський зміст.
Коли у 1951 році симфонія прозвучала вперше, публіка й музиканти оркестру Київської філармонії, як згадують очевидці, влаштували автору бурхливі овації.
Проте, у найгірших традиціях сталінського часу, одразу ж після прем’єри Спілка композиторів Радянської України влаштувала збори за участю колег із Москви. На цьому судилищі творчість Лятошинського охрестили антинародною і назвали формалістичним мотлохом, який треба спалити.
Сумний досвід такого паплюження Борис Миколайович уже мав. У 1937 році його Друга симфонія, навіть не виконана, дістала різку оцінку московської критики. Автора звинуватили в небажанні “наблизитися до яскравого і хвилюючого радянського життя та перемогти в собі тяжкий тягар формалізму”.
Схожа доля чекала і на Третю симфонію. Особливо дратував ідеологічну верхівку драматичний зміст твору і його трагічний фінал. До того ж симфонії передував епіграф “Мир переможе війну”.
Лятошинського звинуватили, що він, мовляв, бореться проти війни “не як радянський прихильник миру, а як буржуазний пацифіст”.
Неприйняття на рідній землі, постійні публічні цькування Борис Миколайович сприймав болісно. “Мене тут страшенно кусають з усіх боків, коли я висловлююсь про те, що існують музичні твори без «внутрішньої ідеології»”, — писав він у листі.
Зрештою все це спричинило появу його розпачливих слів: “Як композитор я мертвий, і коли воскресну — не знаю”.
Ходили навіть чутки, що він спалив рукопис. І все ж Лятошинський вирішив захистити свою симфонію. Йому довелося зробити другу редакцію й замінити трагічний фінал на так званий оптимістичний. Проте драматичний зміст музики перекривав бадьорі, переможно-святкові інтонації, які автор вніс на вимогу партійних цензорів.
Лятошинський вирішив не показувати другу версію свого твору в неприхильній до нього Радянській Україні. Є припущення, що це був тактичний хід: якщо “старший брат” сприйме, то у Києві не наважаться паплюжити.
У великому й багатогранному творчому доробку Бориса Лятошинського — дві опери, п’ять симфоній, “Слов’янський концерт” та інші твори для фортепіано, хорові, камерно-інструментальні й симфонічні твори. Вони становлять золотий фонд української музики, хоча й вимагають від слухачів певної підготовки та зосередженої уваги.
