Йосиф Сліпий, 17.02.1892р.
Коли в 1963 році після 18-літньої відсидки Йосиф Сліпий прибув до Риму, до його особи була прикута увага всієї світової преси. Світ прагнув героя, відчував тугу за моральною величчю, людям був потрібен позитивний приклад. Для самого Йосифа Сліпого це чудесне перетворення із в’язня мордовських таборів у людину світової слави було лише черговим знаком Божого провидіння. Усе своє життя він лишався вірний своїй місії: служити Богу і Україні.
50 років тому, 25 січня 1965 року Римський Папа Павло VI надав Верховному Архієпископу Львівському Йосипу Сліпому титул кардинала. Цей акт був учинений під час ІІ Ватиканського собору.
Йосиф Сліпий (1892–1984) став третім кардиналом в історії Української Католицької Церкви. Його попередниками були Галицькі митрополити УГКЦ Михайло Левицький (1856) та Сильвестр Сембратович (1894). Після Й.Сліпого кардинальські регалії отримали чільники УГКЦ Мирослав Іван Любачівський (1985) та Любомир Гузар (2001).
25 лютого 1965 року в Соборі св. Петра в Римі під час врочистої Папської Літургії відбувся Чин поставлення кардиналів. “Усі Східні Владики відправляли у питомих кожному обрядові літургічних ризах. На цій Папській Літургії, з огляду також на сослуження Східних Владик, після відчитання Апостола в латинській мові, відчитано його також староукраїнською мовою.
Митрополиту Йосифу Сліпого пропонували зректися єдності з єпископом Рима та перейти в Руську (Російську) Православну Церкву. Після відмови його засудили на 8 років ув’язнення за «антирадянську діяльність» і «співпрацю з німецькими окупантами». Митрополита Йосифа тримали в таборах і тюрмах Сибіру, Мордовії та Комі АРСР. У 1953–1957 роках його перевели на заслання до Маклакова (Красноярський край), а у 1957-му знову засудили на 7 років.
Перед початком ІІ Ватиканського собору Папа Іван ХХІІІ звернувся до Москви з проханням звільнити Йосифа Сліпого та відпустити його до Риму. Звільнення Митрополита Йосифа домагалися громадські та політичні діячі з усього світу, зокрема й президент США Джон Фіцжеральд Кеннеді.
Врешті-решт 12 січня 1963 року Президія Верховної Ради СРСР звільнила Йосифа Сліпого й вислала його за межі “радянського раю”. Під час зупинки у Москві Митрополит Йосиф таємно висвятив у готельному номері єпископа УГКЦ Василя Величковського, який очолив Катакомбну Церкву в Україні.
9 лютого 1963 року Йосиф Сліпий прибув до Рима, а наступного дня мав аудієнцію у Папи Івана ХХІІІ, якого 2014 року оголосили Святим.
Визволення Митрополита Йосифа Сліпого мало особливе значення для Українців. Ця подія радісно зворушила до глибини увесь український народ. Уся еміграція однодушно різними способами виявляла свою радість по усіх континентах, при солідарності усього світу. Особливо глибоке значення мало визволення Митрополита Йосифа Сліпого для Української Католицької Церкви на Україні та в Сибірі. Ця так незвичайна подія, що мала у собі щось чудесного, скріпила в надії усіх тих, що залишились вірні Католицькій Церкві. І якщо для Папи Івана визволення Митрополита означало промінь надії, для українських вірних на Рідних Землях — це було запорукою загального воскресіння Української Католицької Церкви.
Однак незалежно від сподівань, що їх могло принести Українській Церкві визволення її Первоієрарха, одна велика річ була уже осягнена з приїздом до Риму Митрополита Йосифа Сліпого: Українська Церква мала свого представника на Соборі в особі її Первоієрарха, Київсько-Галицького Митрополита. Усі Українські Владики з вільного світу представляли радше український обряд та українські дочерні Церкви, які опинились по різних континентах світу, і в такій ролі вони вставились за українською матірною Церквою, вимагаючи окремим листом зверненим до Отців Собору присутності на Соборі Голови Української Церкви: Митрополита Йосифа Сліпого” ³.
ІІ Ватиканський собор вніс деякі зміни в устрій Католицької Церкви. Зокрема, в кожній країні запроваджені Єпископські конференції, які займалися усіма церковними справами держави. До складу Єпископської конференції входили на всіх правах усі владики, які обирали собі голову конференції, і могли в разі потреби його усувати. Натомість для східних Католицьких Церков традиційною стала роль Патріарха. причому обсяг влади Патріарха і його Синоду простягався на всі територію, де були вірні відповідної Церкви та її єпархії, незалежно від державних кордонів.
Тому Йосиф Сліпий домагався патріаршого устрою і для УГКЦ. Він і Синод єпископів УГКЦ кілька разів зверталися до Папи Павла VI з проханням надати УГКЦ статус Патріархату. За утвердження патріаршого устрою в УГКЦ, окрім єпископату та священиків, виступав мирянський патріархальний рух.
Ця діяльність викликала незадоволення Московського патріархату і це стримувало Ватикан від надання патріаршого устрою для УГКЦ. Ще одним аргументом було відсутність легального статусу УГКЦ в Україні.
Однак уже з 1975 року священики УГКЦ стали називати Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого Патріархом УГКЦ. Першим був о. Іван Гриньох. Сам Й.Сліпий почав підписувати свої документи як Патріарх.
Надії на позитивне вирішення справи Патріархату УГКЦ відновилися з обранням Папи Івана Павла ІІ та легалізацією УГКЦ в Україні.
Патріарх Йосиф помер у Римі 7 вересня 1984 року. Його тлінні останки 27 серпня 1992 року були перенесені з Рима до Львова і після прощання, яке тривало протягом тижня, перепоховані у крипті собору Св. Юра, біля гробниці Андрея Шептицького.
