Леся Українка, 25.02.1871р
1871, 25 лютого в Новограді-Волинському в родині дійсного статського радника, мецената, члена «Старої громади» Петра Косача та Ольги Драгоманової-Косач (письменниці Олени Пчілки) народилася відома поетка, драматургиня, перекладачка і громадська діячка Лариса Косач, що увійшла в історію української і європейської літератури під іменем Леся Українка.
Псевдо «Українка» запозичила від рідного дядька, Михайла Драгоманова, який підписувався «Українець». Вперше так підписала свої вірші у тринадцять років у львівському часописі «Зоря», а в чотирнадцять опублікувала першу поему «Русалка».
Лариса була другою із шести дітей Косачів. Батько і мати Лесі походили зі шляхти: Петро Косач – із заможного українсько-козацького шляхетства, яке мало власний герб і після ліквідації Гетьманщини отримало права російського дворянства, а Олена Пчілка – із роду Драгоманових, що належав до козацької старшини.
Попри це, Леся Українка досконало вивчила з десяток мов, серед яких були французька (французькою володіла краще, ніж російською), німецька, англійська, італійська, польська, болгарська, а також латина і грецька. В Єгипті почала вчити іспанську. Перекладала Байрона, Шекспіра, Гоголя, Міцкевича, Гейне, Гюго, Гомера. У 19 років написала для сестер підручник «Стародавня історія східних народів».
Родина Косачів належала до аристократії, але при цьому всіляко підкреслювала свою українськість. Усі змалечку розмовляли українською, діти носили народні строї. У Києві початку ХХ століття, коли після вбивства Олександра ІІ почався період реакції, таких родин лишилося тільки три на всю столицю: Лисенки, Старицькі і Косачі. До речі, у 1903 році в Полтаві на відкритті пам’ятника Котляревському, де зібралися видатні письменники та громадські діячі, мама Лесі Українки, Олена Пчілка проігнорувала заборону виступати українською і звернувся до присутніх рідною мовою.
Леся Українка разом з Оленою Пчілкою, Наталею Кобринською, Ольгою Кобилянською та іншими письменницями мала величезний вплив на розвиток феміністичної течії в українській літературі. Її жіночі образи – вільні у своєму виборі, самодостатні, горді і незалежні, що для того часу було абсолютним викликом, особливо на теренах Російської імперії. Друкувалася на сторінках започаткованого в 1887 році жіночого альманаху «Перший вінок», біля витоків якого стояли Наталя Кобринська та Олена Пчілка. Підтримувала емансипацію та жіночі рухи, які виступали за більші можливості для жіночої самореалізації.
Леся не лише писала власні твори, але й активно займалася перекладами, адаптуючи європейську класику до українського читача. На той час українська література, яка була переважно сконцентрована на зображенні села, зіткнулася з проблемою нестачі слів для збільшення образності. Тому українська інтелігенція взялася за модернізацію української мови. Зокрема, Лесі Українці ми завдячуємо слів «промінь», «напровесні», Олена Пчілка ввела в лексикон українців слова «палкий», «мистецтво», «переможець», «нестяма», а Михайло Старицький подарував нам такі слова, як «мрія», «майбутнє», «байдужість», «завзяття», «темрява», «страдниця» та ін.
Все її життя було боротьбою: з хворобою, із суспільними догмами, за право бути українкою, мати власну думку, жити своїм розумом, не бути ні від кого залежною. Іван Франко назвав Лесю Українку «єдиним мужчиною в нашому письменстві».
Леся Українка була надзвичайно працездатною. Свою «Лісову пісню» вона написала за 12 днів. А поему «Одержима» – за одну ніч, перебуваючи біля ліжка помираючого Сергія Мержинського. Загалом повне зібрання творів Лесі Українки становить 14 томів. Найперша ж збірка «На крилах пісень» побачила світ у березні 1893 року у Львові за сприяння Івана Франка – наклад книги тоді був лише 500 примірників.
Чоловік Лесі Українки Климент Квітка був молодшим від неї на 9 років і теж хворів туберкульозом. Довгий час Леся жила з ним «цивільним шлюбом» – повінчалися вони тільки в 1907 році, під тиском родини. В останні роки підтримувала чоловіка, заробляючи на життя та лікування перекладами та приватними уроками.
Останні роки прожила в Єгипті та різних містах Грузії, куди переводили по службі її чоловіка, Климента Квітку. Померла 1 серпня 1913 року в грузинському селищі Сурамі – виснажені хворобою, у неї відмовили нирки. Похована у Києві на Байковому кладовищі біля батька та брата Михайла. До кладовища труну з тілом Лесі Українки несли шестеро жінок.
Вірш «Вже сонечко в море сіда…» читає студентка групи ЕПФ 2-1 Ожема Олександра.
Вірш «Не дорікати» читає Остащенко Вікторія, група ЕПФ 1-1.
Вірш «Коли дивлюсь глибоко в любі очі» читає Мар’яна Коваль, група ЕПФ 1-1.
Вірш «Крізь плач і стогін, і ридання» читає Ващенко Богдан, Ф 1-1.