До 80-ї річниці Перемоги над нацизмом

Вісімдесят років відділяють нас від травневих подій 1945-го, зафіксованих у безлічі документів, кіно- і фотоматеріалів, особистих спогадів. Закріплена кожна мить. Здавалося б, ніщо не може викривити їх, підмінити правду життя брехню. Виявилося, що може. Готуючись до нападу на Україну у лютому 2014 р., російська пропаганда протягом тривалого часу займалася приниженням ролі тих, хто зробив усе можливе і неможливе, щоб перемогти нацизм  – солдат, генералів і маршалів, працівників тилу – усіх, хто називав себе українцями. Відновлення правди про участь українського народу у Другій Світовій війні є особливо актуальним зараз, напередодні вшанування 80-ї річниці Перемоги над нацизмом.

Напередодні війни у планах і Гітлера, і Сталіна Україна мала відіграти роль важливого театру воєнних дій, де було споруджено розгалужену систему укріплених рубежів, розміщено велику кількість військ. Вона займала особливе місце серед фронтів Другої Світової. З 22 червня 1941 до 28 жовтня 1944 року тут зосереджувалися 50% усіх радянських сил та 56-76% дивізій вермахту. 60,6 % сухопутних сил Німеччини були розгромлені в Україні. Стратегічні операції, оборонного, а після Сталінградської битви (1943 р.) і наступального характеру відбулися на українській землі – від найбільшої в історії людства танкової битви в районі Луцьк-Рівне-Броди (1941 р.) та 250-денної оборони Севастополя (1941-1942 р.) до Львівсько-Сандомирської та Східно-Карпатської (1944 р.). Із просуванням на захід радянська армія дедалі більше українізувалася. У 1944-1945 рр. чимало з’єднань та підрозділів на 50-70% складалися з українців.

У 1941-1945 рр. 7 млн українців воювали у складі Червоної (пізніше – Радянської) армії, складаючи 23% особового складу ЗС  СРСР. Війська 1-го, 2-го, 3-го і 4-го Українських фронтів, сформованих на землях України,  брали участь у визволенні Східної і Центральної Європи. В’язнів концентраційного табору Освенцим (Аушвіц), серед яких були і українці, за версією РФ визволили російські солдати, а насправді вони були врятовані бійцями 100-ї Львівської стрілецької дивізії 60-ї армії  1-го Українського фронту.

Але українці воювали не лише у складі Радянської Армії. Влітку 1943 року сформувалася 1-а окрема Чехословацька бригада. З 15 тисяч її вояків, 11 тисяч – закарпатські українці. 120 тисяч українців воювали у 1939 році у складі польської армії. Українці діаспори боролися у складі ЗС США, Британської імперії, Франції та ін. 100 бійців були членами УПА, яка боролася одночасно проти гітлеризму і сталінізму. 200 вихідців з України були серед радянського генералітету, зокрема, командувачі фронтів та армій.

2,5 млн українців нагороджені радянськими та західними орденами та медалями. 2021 мешканець України стали Героями Радянського Союзу, 32 з них – двічі, а льотчик Іван Кожедуб – тричі. Лейтенант Василь Порик удостоєний звання Національний герой Франції за участь у русі Опору. Вояки армії США Ніколас Орешко і Ніколас Міньо відзначені медаллю Пошани – найвищою нагородою США. Єдина жінка, яка здійснила повітряний таран – українка Катерина Зеленко. На рахунку снайперки Людмили Павличенко 309 ліквідованих гітлерівців. Радянський орден Богдана Хмельницького – єдина радянська нагорода, напис на якій зроблено не російською, а українською мовою.

Важкими були і втрати України у цій війні. Військові втрати – 2,5 млн – становили 21-22 %  від загальних в Радянській армії. Матеріальні – 45 % від загальносоюзних. Людські жертви України – 8-10 млн осіб прямі і 13,6 млн демографічні. Населення України скоротилося з 41,7 млн у 1939 до 27,4 млн у 1945 році. З них 500 тис – інваліди і 125 тис – сироти.

Свідченням величезного внеску України у Перемогу над нацизмом є те, що Україна стала одною з країн-засновниць ООН.

Зближення тоталітарних режимів Німеччини та СРСР, проявом якого є секретні протоколи до Пакту про ненапад (23.08.1939 р.), що містили матеріали про розділ Європи на сфери впливу, зробили СРСР та Німеччину союзниками від початку війни (01.09.1939 р.) до нападу Німеччини на СРСР (22.06.1941 р).  Вони несуть спільну відповідальність за розв’язування війни в умовах нерішучості міжнародної спільноти, проявом якої була політика «умиротворення агресора». Але подібні дії лише заохочують агресорів до ще більших злочинів, це демонструють як події Другої Світової, так і спричинене нападом РФ воєнне лихоліття, яке зараз переживає Україна.

          Акт про безумовну капітуляцію нацистської Німеччини підписали в Реймсі о 02:41 07.05.1945 року. Однак Сталін  вимагав повторного підписання цього документа саме в Берліні. Другий Акт про капітуляцію було підписано 08.05.1945 о 22:43 за центральноєвропейським часом, тобто 09.05.1945 о 00:43 за московським. Ця дата і була оголошена Святом Перемоги в СРСР. З того часу цей день урочисто відзначали, хоча Паради Перемоги проводили лише у ювілейні роки. Щорічними вони стали в РФ з 1995 р.

          У сучасній  РФ міфологія «Великої вітчизняної війни» продовжує залишатися осердям імперської ідентичності. Держава-агресор використовує перемогу над нацизмом і свою «визначальну роль» у ній для виправдання вторгнення в Україну, де вона нібито бореться з «неонацизмом». Не засвоївши уроки історії, РФ перетворилася на ідейного спадкоємця нацизму, підірвавши стильність не лише Європи, а й глобальної безпеки загалом. Ідеологію, яка сформувалася в РФ і зробила можливою розпочату нею війну, визначають поняттям «рашизм». По суті, вона є оновленою версією нацизму з його людиноненависницьким, терористичним характером, культом сили, ксенофобією та антизахідною спрямованістю.

          В таких умовах протидія РФ – це боротьба за вільну і демократичну Європу, а перемога над рашизмом – запорука світової стабільності. Саме тому Україну зараз підтримує цивілізований світ і ця підтримка є запорукою майбутньої перемоги над агресором і відновлення територіальної цілісності нашої країни.