День пам’яті і боротьби з нацизмом у Другій світовій війні

Меморіалізація перемоги над нацизмом у Другій світовій війні протягом останнього десятиліття в Україні зазнала значних змін. Це само із себе стало чинником збайдужіння українців до шанованої колись історичної події вже тому, що старі практики комеморації втрачали сенс, тоді як до нових практик та громадських ритуалів ще не виробилось звички. 

Радянське свято 9 травня – День Перемоги – відзначили востаннє в Україні у 2015 р. Від 2016 р. цей день в офіційному календарі свят уже зафіксовано як День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Відтоді ж 8 травня відзначали День пам’яті та примирення. Таким чином, урочистості тривали два дні, причому перший день символізував солідаризацію з європейською традицією меморіалізації війни, тоді як другий перейняв традицію радянського Дня Перемоги. 

У 2023 р. Україна відмовилася відзначати дату 9 травня, що ознаменувало остаточний розрив з радянськими практиками меморіалізації Другої світової війни (точніше – Великої Вітчизняної, хронологічні рамки якої не збігаються з рамками Другої світової). Водночас вагомим аргументом сепарації було ставлення до цієї пам’ятної дати в сучасній Росії, яка розв’язала повномасштабну війну проти України.

Російська офіційна політика пам’яті протягом багатьох років інструменталізувала перемогу над нацизмом, фактично привласнивши її. Метою запровадження культу «Великої Перемоги» була мілітаризація російського суспільства, нагнітання антиукраїнської істерії та мобілізації, а згодом виправдання війни проти України. 

Зусилля російської влади з поширення «побєдобєсія» серед свого суспільства виявилися результативними. Актуальні соціологічні опитування в сусідній країні  доводять, що День Перемоги став одним з найважливіших російських свят (для 58 % опитаних). Він поступається лише Новому року (68 %) і значно випереджає за популярністю Великдень (Пасху) (30 %). Пріоритети росіян ілюструє те, що очільник РПЦ патріарх Кірілл під час пасхального богослужіння в храмі Христа Спасителя пояснював прихожанам зміст Великодня через порівняння його з Днем Перемоги [2].

Намагаючись дистанціюватися від російського «победобєсія», українська політика пам’яті зосередилася на меморіалізації Другої світової через наративи, які не збігаються з російськими. Це, зокрема, доля України як поля битв Другої світової, трагедія розділеного народу, невиправдані військові жертви та визвольна боротьба УПА та ОУН. Ці теми лишаються магістральними в офіційній меморіалізації Другої світової війни, що закріплено в цьогорічних інформаційних матеріалах Українського інституту національної пам’яті [3].

Дещо відмінну візію змісту пам’ятної дати 8 травня артикульовано у відозві з назвою «До 80-ї річниці перемоги над нацизмом» [4]. Її підписали провідні фахівці політики пам’яті (а також історики, музейники, освітяни, представники громадськості) наприкінці зими 2025 р. У зверненні критично оцінено тенденції ігнорувати подвиги українців у складі Червоної армії: «Викреслюючи українців із числа переможців нацизму, виставляючи українців передусім жертвою протистояння двох режимів, ми ризикуємо позбавити Україну суб’єктності та достойного місця в спільноті європейських народів». Утім, заклик позиціювати український народ як один із суб’єктів перемоги над нацизмом не набув утілення в матеріалах УІНП – про суб’єктність там немає згадок.

Прищеплення в Україні європейської моделі пам’ятання Другої світової війни виправдане не лише завданнями євроінтеграції. Воно має перспективу, оскільки корелює з родинною пам’яттю більшості українців, чиї предки зробили значний внесок у перемогу над нацизмом. Вшанування цього внеску підтримає гідність переможців та репутацію України у світі. 80-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні – важлива дата для України, що підтверджує не лише гуманістичні та демократичні пріоритети, але й державну суб’єктність.