Микола Хвильовий, 13.12.1893р

Микола Хвильовий, справжнє прізвище Фітільов, — український прозаїк, поет, публіцист, політичний діяч, один з найвідоміших представників Розстріляного відродження, ідейний натхненник гасла “Геть від Москви!”.

13″ було улюбленим числом Миколи Хвильового. 13 грудня він народився, а 13 травня добровільно пішов з життя. Особистість, формування світогляду

Микола був бентежною дитиною й підлітком — його двічі виключали з гімназій: Охтирської й Богодухівської. Пишучи про причини цього, земляк і біограф письменника Павло Петренко згадує зв’язки хлопця з соціалістами-революціонерами (есерами), але, окрім цього, говорить і про його “шалений” характер та зухвале ставлення до гімназійного начальства.

Як згадувала Лариса Смаковська, кузина письменника, з якою він ріс, у перервах між заняттями Микола читав їй поезії Шевченка та інших українських поетів – напам’ять і доброю українською мовою.

Романтик, авангардист… й український націонал-комуніст

Хвильового визнають одним з ідейних лідерів українського націонал-комунізму, що виник унаслідок активізації опору більшовицькій великодержавницькій політиці. У літературі він від початку починає шукати шляхи самостійності й окремішності організації саме українського літературного процесу — і спочатку це збігалося з політикою українізації, проголошеної партією в 1923 року.

Важко переоцінити роль Хвильового в створенні й діяльності об’єднань українських письменників того часу — це і Всеукраїнська Федерація Пролетарських Письменників і Митців, і “Гарт”, згодом студія “Урбіно” та врешті ВАПЛІТЕ.

“Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хвилює, п’янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорсткий до себе і до інших, хворобливо вражливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором’язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник”, — так у 1928 році писав літературознавець Володимир Коряк.

Геть від Москви!”

Центральною для Хвильового була проблема історичного буття України, української культури. І він бачив порятунок лише в тому, щоб заперечити москвофільські тенденції частини тогочасних літераторів. Окрім цього Хвильовий відкрито проповідував орієнтацію на Європу, на стилі та напрями європейського мистецтва.

У 1925 році він висунув гасло “Геть від Москви!”, вважаючи, що для творення своєї власної культури Україна має відмовитись від копіювання російської культури за “московським шаблоном”.

За рік Хвильовий набирає обертів і пише публіцистичний памфлет “Україна чи Малоросія?” (але друком він вийде лише в 1990). Епіграфом були обрані рядки Фрідріха Шіллера: “Рабство — річ ганебна, але рабська психологія у свободі — гідна зневаги”.

Визначальною у памфлеті є думка:

“…ми є справді-таки незалежна держава, що входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І самостійна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна й непоборна воля історичних законів…”.

Тоді про Хвильового говорили, що він “той, хто вивів з рівноваги навіть Сталіна в Кремлі”. Про це пише літературознавець Григорій Костюк після першої зустрічі з письменником:

“Непоказна середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям людина. Я глянув і остовпів. Оце Хвильовий? Це той, хто вивів з рівноваги навіть самого Сталіна в Кремлі?”

Хвильовий говорив і про українську державність:

“Україна доти буде пляцдармом для контрреволюції, доки не пройде той природний етап який Західна Європа пройшла в часи оформлення національних держав.

Державна незалежність України неминуча, адже це пройшли всі народи Європи. Відтак протидіяти цьому – значить бути гальмом прогресу”.

 про російську мову теж висловлювався:

“Виховувати пролетаріят виключно на російській мові — це значить, робити із нього “перевертнів-хахлів” з низьким культурним світоглядом. В умовах Робітничо-Селянської державности ми позбавляємось примусової русифікації…”

“Дайош Європу!”

Треба відзначити, що Хвильовий не лише відрікався від шляху на Москву, а й показував напрямок руху — до Європи.

Його памфлети серій “Камо грядеши?” (1925), “Думки проти течії” (1926), “Апологети писаризму” (1926) відстоювали рух України до Європи й закликали позбутися психологічної залежності від Москви. Його відоме гасло “Дайош Європу!” було у першу чергу літературним, але цікаво, що в 1927-28 роках письменник побував на лікуванні в Берліні й Відні, провів там майже чотири місяці, отож бачив Європу на власні очі.

“Микола Хвильовий фактично був лідером тієї України, яка ще була червоною, але вважала себе незалежною. Хвильовий розробив емоційну, але обґрунтовану концепцію культурної політики для європейської нації, яка стосувалась певних середовищ”, – каже в інтерв’ю Радіо Свобода письменниця Оксана Забужко.

Репресії

Після цих висловлювань і гасел у 1926-му Йосип Сталін році ініціював боротьбу з так званим “хвильовізмом”. Твори Хвильового конфісковували, його не друкували, а кілька його літературних журналів закрили.

Палкі заклики Хвильового повернутися обличчям до Європи викликали жорстку реакцію Кремля. Постановою політбюро ЦК КП(б)У від 15 травня 1927 літературна дискусія була припинена. Її ініціатори, як й інші лідери українського націонал-комуністичного руху, згодом були знищені.

Десь у цей час Хвильовий (можливо, підсвідомо, відповідаючи на початок гонінь проти себе) риторично питає:

“Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?”

Дослідник Хвильового, Доктор історичних наук, професор Юрій Шаповал пише про цей період:

“Публічне шельмування Хвильового було майстерно зрежесовано. Його представляли націоналістом, фашистом, підголоском буржуазії та куркулів, він кається, але йому не вірять. Він розуміє – гратися більше не дадуть, потрібна повна капітуляція, перетворення на раба.

І тут саме заарештовують його близького приятеля Михайла Ялового. Хвильовий розуміє: невдовзі так буде з ним. Він зазирає у прірву і знаходить вихід: вибудовує драматургію високого і страшного спектаклю, яким кине виклик всім. Мішенню він не буде, не дочекаються, і він сам ставить крапку у своєму житті ­­– 13 травня 1933″.

Його смерть стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років.

Твори та ім’я Миколи Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного радянського режиму в Україні.

Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці влаштували “парк культури й відпочинку”.

“Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт з неромантичним часом” — пише Юрій Шаповал.

1111 жертв Сандармоху: трагедія “Розстріляного відродження”, яку Україна не має права забути

Сьогодні в Україні Хвильового пам’ятають, читають і перевидають. Наостанок згадаємо цитату митця, яка з роками лише набуває актуальності для українського народу:

“Перед нами стоїть таке питання: на яку зі світових літератур взяти курс? В будь-якому випадку, не на російську. Від російської літератури, від її стихії українська поезія повинна втікати як можна швидше. Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування.

Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру”.