В’ячеслав (Вацлав) Липинський, 17.04.1882р
17 квітня народився В’ячеслав (Вацлав) Липинський (1882–1931), першорядної фігури в українській соціально-філософській думці початку ХХ століття. Це був оригінальний мислитель, який намагався з нетрадиційних для українців позицій розглядати ті проблеми, які постали перед ними. Незважаючи на майже столітню віддаленість, багато що з багатої спадщини Липинського могло б придатися сучасним українцям – особливо в цей непростий час боротьби проти агресії Росії.
Український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму. Один із організаторів Української демократично-хліборобської партії та «Українського союзу хліборобів-державників». За Гетьманату – посол України в Австрії. Частково публікувався під псевдонімами В. Правобережець, Nobilis Ruthenus, Василь Безрідний
Людина культурного пограниччя.
Народився мислитель у селі Затурці на Волині у польській шляхетській родині. Тут же, в Затурцях, минуло його дитинство. Незважаючи на приналежність до польського шляхетського середовища, Липинський формувався як людина «культурного пограниччя». У 1902 році він закінчив Київську класичну гімназію, де зблизився з українофілами й долучився до т. зв. «хлопоманів», тобто поляків, котрі приєдналися до українського національного руху.
Липинський брав участь в українському русі, що активізувався після революції 1905–1907 років. У кінці 1907 року він налагодив зв’язки з українськими культурними діячами, зокрема, Борисом Грінченком, з яким узгоджував плани перекладів для «Просвіти» польських популярних книжок, зорієнтованих на селянство. У 1908 році під псевдонімом «Правобережець» Липинський починає дописувати в київську газету «Рада», а також друкуватися в часописі «Літературно-науковий вісник».
Газета «Рада» – щоденна українська громадсько-політична, економічна і літературна газета ліберального напряму українською мовою, яка виходила у 1906–1919 роках
У 1909 році йому вдалося зорганізувати з’їзд поляків-українофілів, на якому було 35 осіб із Правобережної та Лівобережної України. Дебати на з’їзді велися українською мовою, а його учасники проголосили себе українцями польської культури. Їхнім друкованим органом став польськомовний тижневик Przegląd Krajowy («Краєвий огляд»), який виходив у 1909–1910 роках. Фактично цей часопис редагував Липинський. У ньому також публікували свої статті діячі українського руху – Сергій Єфремов, Богдан Лепкий, Дмитро Дорошенко, Василь Стефаник та інші.
Праця «З історії України» – це історія української шляхти з кінця ХVІ століття до початку ХVІІІ століття. Кульмінацією книги є повстання під проводом Богдана Хмельницького, котре Липинський розглядав як історію творення української державності.
Липинський став відомий і як політичний діяч. Напередодні Першої світової війни він брав участь в організації за межами царської Росії українського політичного центру, що з часом перетворився в організацію «Союз Визволення України» (1914 рік). З самого початку існування Української Народної Республіки (УНР) Липинський запропонував свої послуги її очільникам, зокрема, в плані організації війська. Але лідери УНР, сповідуючи народницькі та соціалістичні принципи, поставилися до його ініціатив з підозрою.
Хвороби» української нації
У цій праці Липинський намагався вказати на проблеми, «хвороби», які має українська нація і які треба «лікувати».
Він вважав, що головною нашою хворобою є «недержавність». Мислитель дає зрозуміти: у нас немає держави не тому, що ми були кимось завойовані, що маємо войовничих сусідів, а тому, що в нас немає бажання мати своєї держави, власної організації матеріально й морально сильної державної влади. Він попереджає: «По упадку большовицької чи польської влади на Україні буде у нас не «всенародна радість», як це буває звичайно у визволених націй поневолених, а – характерна для всіх недержавних націй – анархія і внутрішня різня між українськими людьми». Тому українці мусять виробити в собі почуття державності. А це непростий процес.
Мислитель намагався зрозуміти причини української бездержавності. Вважав, що їх можна поділити на дві групи: «Перша: причини статичні, тоб-то ті умови існування, які ми маємо од природи, і яких по сути змінити не можемо. Друга: причини динамічні, тоб-то способи нашого ділання в даних нам од природи умовах – способи, які в нашій історії бували кращі і гірші, і які ми розумом і волею, відповідно до наших хотінь та ідей, можемо змінити».
До статичних чинників В’ячеслав Липинський відносить передусім географічне положення, яке, на його думку, виражається в тому, що Україна розташована:
«1. на битім шляху між Азією і Европою,
- на географічно несталім пограниччю двох ріжних культур: Візантійської і Римської,
- без захищених природою границь од сусідніх держав».
Мислитель констатує, що «з погляду політичного наше географічне положення – найгірше в Європі». Українські землі стають місцем цивілізаційних зіткнень. На них постійно відбувається пересування кордонів між Сходом і Заходом. Липинський писав: «І чи врешті наша многострадницька історія, од початку і по сьогодняшній день, не обертається вся коло одного-єдиного фатального питання: хто – ругою статичною причиною української недержавності Липинський називає «родючу землю і добре підсоння», що багато хто трактує в нас як явище позитивне. Руйнівний вплив цих чинників він бачив у наступному:
«1. в невпиннім притяганню на нашу землю все нових, ласих на українські багатства, активних завойовників, або – що було гірше, і відбувалось в значно більших розмірах: – в притяганню утікаючих від більше інтензивної праці та шукаючих легкого хліба невойовничих, пасивних елєментів;
- в назвичайно швидкій деґенерації громадських інстинктів у одних і других під впливом цих чинників».
Тобто Липинський не вважав добрі природні умови позитивним чинником, а, навпаки, негативним. І ця негативність визначалася не тільки і не стільки тим, що на українську землю приходили різноманітні завойовники, скільки тим, що вона розбещувала людей. «Легкість життя з дуже сприяючою людині природою, – писав мислитель, – розвивала в людях, які кілька поколінь прожили на Україні, лінивство і нездатність до постійного, довгого і методичного зусилля. Внаслідок цього вироджувались і не могли розвиватись такі політично творчі орґанізаторські прикмети, як дисципліна, послух, громадська солідарність, здатність до жертв і самопосвяти». А саме це, на думку Липинського, є одним із найважливіших чинників, що визначає нашу бездержавність.
Третьою статичною причиною бездержавності він вважав «неусталеність раси». Мається на увазі те, що в Україні неодноразово відбувалося змішування етносів, починаючи з найдавніших часів, коли тут проживали різні племена. Липинський вважав, що «єдности расової не було у нас ані між нашими завойовниками, ані між тими масами, які вони завойовували і якими правили. Звідси расова неоднорідність на Україні трьох основних політичних типів: – войовника-продуцента, войовника-непродуцента і невойовника – та стихійний нахил цілого нашого громадянства до роздвоєности і взаємної ворожнечі». Тому «основною прикметою українських людей єсть повний брак патріотизму і зненависть до своїх власних земляків».
Четвертою і останньою статичною причиною нашої недержавності Липинський вважав перевагу «в нашому характері емоціональности (чутливости) над волею та інтелігентністю». На цю рису українського національного характеру вказували різні дослідники. Але якщо вони відносилися до неї позитивно чи нейтрально, то, як бачимо, відношення Липинського було різко негативним. «Надмірною чутливістю, – писав він, – при пропорційно заслабій волі та інтеліґентности, пояснюється наша легка запальність і скоре охолоджування; пояснюється теж дражливість на дрібниці і байдужість до дійсно важних річей, яких розріжняти від дрібниць ми не вміємо. Всі наші одушевлення зі слізьми, молитвами і «всенародніми» співами проходять так само скоро і несподівано, як скоро і несподівано вони появляються. Виявити наше хотіння в ясній і тривалій ідеї та закріпити його витривалою, здержаною, довгою, орґанізованою, послідовною і розумною працею нам трудно тому, що увага наша, не керована віжками волі і розуму, весь час розпорошується під впливом нових емоціональних подражнень, які нищать попередні».
Кочовник чи хлібороб – переможе у нас?
Звісно, за майже 100 років з часу появи праці «Листи до братів-хліборобів» багато що змінилося. Але чимало «причин бездержавності», про які писав Липинський, зберіглося. Вони так чи інакше впливають на наше політичне життя. І їх не варто ігнорувати.
